ЧИ БЛАГОДАТНІ ТЕПЕР ТАЇНСТВА В КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОМУ ПАТРІАРХАТІ І В «ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ УКРАЇНИ»? Інтерв’ю з архієпископом Феодосієм

За останні місяці у православних віруючих України, у тому числі і у духовенства, все частіше виникають питання: як тепер ставитися до обрядів і таїнств українських розкольників? Чи слід як і раніше перехрещути «хрещених» в «УПЦ КП – ПЦУ»? Чи діє тепер (після спільної служби Патріарха Варфоломія і лідера «ПЦУ» Єпіфанія) благодать Божа в таїнствах Константинопольського Патріархату, зокрема, в монастирях Афону? Сьогодні наша розмова на ці теми з архієпископом Боярським Феодосієм (Снігірьовим) – вікарієм Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, головою Церковного суду Київської єпархії та викладачем Пастирського богослов’я в Київських духовних академії і семінарії.

– Владико, після розриву євхаристійного спілкування з Константинопольським Патріархатом від деяких богословів можна почути, що благодать Божа перестала діяти в таїнствах Константинопольського Патріархату. Що ви думаєте з цього приводу?

– Думаю, що це не так. Розрив євхаристійного спілкування в даному випадку – це міра не містична, а дисциплінарна. Тому благодать, звичайно ж, продовжує діяти у таїнствах Константинопольської Церкви. Дивно було б думати, що за літургією, яка звершується сьогодні, наприклад, в Свято-Пантелеїмоновому монастирі на Афоні, хліб і вино не перетворювалося б на Тіло і Кров Христову.

– Але деякі в православному світі сприймають рішення Руської Церкви саме таким чином: прикладом, у нещодавньому листі Блаженнішого архієпископа Албанського Анастасія до Святішого Патріарха Кирила йдеться: «Рішення ієрархії Руської Церкви не можуть позбавити дійсності дії Святого Духа в православних храмах юрисдикції Вселенського Патріархату».

– Ніхто такого і не стверджував. Мені здається, це є очевидним. Дивно, що така думка взагалі виникає. Розрив євхаристійного спілкування – це дія дипломатично-дисциплінарного характеру у взаєминах Церков. Крайній захід впливу. Це схоже на те, як у випадку, коли священика за якісь моральні злочини заборонили у священнослужінні. Ця заборона також є дисциплінарною мірою. Тобто благодать від пастиря не віднімається, хоча служити і здійснювати таїнства йому заборонено. Якщо при цьому заборонений священик усе ж таки відслужить літургію, то це призведе до позбавлення його сану. Хоча звершена ним літургія усе ж таки відбудеться, адже він до того ще не був позбавлений священного сану. А ось якщо цей же клірик буде позбавлений сану, то він стане звичайним мирянином. Після цього, навіть якщо він продовжить незаконно рядитися в священні облачення, благодать діяти через нього вже не буде – він перестав бути священиком.

– Хочу уточнити по забороненим священикам. Є така думка, що у священика під забороною таїнства не звершуються.

– Це є помилкою. У позбавленого сану священика – так, таїнства не звершуються. Але в той час, як священик знаходиться під забороною у священнослужінні, ситуація інша. Таїнства йому заборонено здійснювати, але благодать священства у нього не відібрана. У деяких випадках йому навіть дозволяється носити ієрейський хрест і благословляти людей. Якщо заборона у священика довічна, і при цьому він живе благочестиво, то в рідкісних випадках, наприклад, раз на рік, на День ангела, йому можуть дозволити служити літургію. Він під забороною не перестає бути священиком. Також «перед страхом смерті» заборонений священик може прийняти Сповідь і причастити вмираючого. Хоча після цього він повинен обов’язково посповідатися про те, що трапилося, своєму архієрею і прийняти від нього або відпущення, або посилення канонічного покарання, в залежності від виправданості своїх дій, адже за церковними правилами за самовільне порушення заборони він повинен бути остаточно позбавлений сану.

Це звичайна логіка визнання або невизнання благодаті священства, а значить, і дійсність таїнств, закладена святими отцями у збірці канонічних правил Православної Церкви. Саме згідно цієї логіки, за канонічними правилами і історичною практикою Церкви, якщо єпископ, незаконно або будучи під забороною, когось рукопокладе, то потім слід позбавити сану і самого цього єпископа, і рукопокладеного ним, а не тільки першого. Тобто другий, рукопокладений, теж вважається кліриком, і таїнство хіротонії під забороною визнається дійсним, хоча і незаконно звершеним. І в той же час клірики, які були висвячені в розколі забороненими в служінні архієреями, якщо вони принесуть покаяння, можуть бути прийняті в церковне лоно вже в сущому сані, без перерукопокладення, як справжні священнослужителі. Є безліч подібних прикладів з життя Церкви, аж до наших днів. І зовсім інша справа, якщо єпископи, що їх висвятили, на той момент самі були позбавлені сану, як це було у «Київському патріархаті». Такі хіротонії визнаватися вже ніяк не можуть, оскільки позбавлення сану – це міра вже не дисциплінарна, а містична.

– Зрозуміло. Але повернемося до розриву євхаристійного спілкування з Константинопольським Патріархатом. Кажуть, що Руська Церква заборонила Константинополю здійснювати таїнства, а він продовжує.

– Ні, звичайно. У нашому випадку дисциплінарний захід полягає не в забороні Константинополю що-небудь робити, адже ми над ним не владні. Наведена аналогія може бути застосована лише щодо дії благодаті. Тобто благодать, незважаючи на наш з ними розрив євхаристійного спілкування, діє у їхніх храмах. Хоча при цьому має місце і зазначена серйозна церковна проблема. Дисциплінарний захід у даному випадку – це попередження всім віруючим Руської Церкви і всього православного світу про те, що Фанаром порушені канони Православ’я, що відкрито проявилася єресь Східного папізму, і цю духовну інфекцію треба локалізувати і вилікувати. А ще розрив євхаристійного спілкування – це елементарно духовний захист для наших ієрархів і кліриків від спільного служіння з людьми з ПЦУ, що не мають священного сану. Адже таке співслужіння тепер є в порядку речей в Константинопольському Патріархаті. Тому Константинополю поки краще побути на карантині.

– Виходить, для простого віруючого немає різниці? Благодать однаково діє і там, де Істина, і там, де «духовна інфекція», як ви говорите, тобто порушення канонів і єресь?

– Поки, думаю, – так, благодать діє. Але приступати в Константинопольському Патріархаті до таїнств всупереч рішенню своєї Церкви – це все одно що ходити на службу до забороненого священика, який порушує цю заборону. Правильно це? Зовсім неправильно і духовно небезпечно як для себе, так і для такого священика. Зовсім недавно наші паломники запитали одного відомого афонського духівника, чи можна їм в цей період причащатися на Афоні, адже це канонічна територія Константинопольського Патріархату? Він відповів таким чином: таке Причастя не принесе вам користі, оскільки ви порушите благословення, порушите послух вашій Святій Церкві.

Взагалі ж, якщо говорити про благодатну дієвість таїнств, то, на мою думку, деградація церковності в тій чи іншій церковній спільноті повинна пройти певний шлях, щоб досягти стану бездіяльності таїнств. Це в тому випадку, якщо мова йде про спільноту з апостольським спадкоємством.

– Що це означає?

– У церковних спільнот, що заражаються єрессю і все далі йдуть від Істинної Христової Церкви і її вчення, хоча б вони зовні і зберігали вигляд церковних структур, вичерпується благодать в таїнствах. Святитель Серафим (Соболєв), наприклад, говорив, що поза межами Православної Церкви, у розкольників і єретиків, хоча вони і мають апостольське спадкоємство, благодать, що дається у Хрещенні і Миропомазанні, хоча і є присутньою, але знаходиться там лише як Божественна іскра – вона глибоко прихована під попелом лжевчень і тому не може діяти. Продовжуючи думку святого отця, справедливо припустити, що лише в міру віддалення таких спільнот від Православ’я, від істинного церковного Передання, все більш вичерпується благодать Святого Духа у їхніх таїнствах. Допоки не вичерпається достоту. Там, де панує гордість і єресь, у тому числі єресь папізму, – там немає благодаті, вона там під бетонним спудом і діяти вже не може. Нехай не трапиться такого ніколи з нашими братами-фанаріотами! Поки що ще не пізно все виправити.

Але повторю ще раз: така еклезіологічна логіка доречна, тільки коли мова йде про спільноти з апостольським спадкоємством, а не про такі структурах, як «Київський Патріархат – ПЦУ», наприклад. Там від самого початку не було сили таїнств, так як немає апостольського спадкоємства.

– Скажіть кілька слів про апостольське спадкоємство в «УПЦ КП – ПЦУ». Наскільки я пам’ятаю, їхня ієрархія заснована позбавленими сану колишніми священиками?

– Усі «хіротонії» цієї структури походять від двох позбавлених на той момент сану колишніх єпископів – Філарета (Денисенка) і Якова (Панчука) – тобто від простих ченців, що надягли священицькі ряси. У червні 1992 року за учинення розколу вони були позбавлені сану повноважним органом – Архієрейським Собором, рішення якого згодом пройшло рецепцію в усіх Православних Церквах світу. Уже після позбавлення сану ці розкольники створили свою нову структуру і, будучи звичайними ченцями, почали поставляти нових «єпископів», авжеж, без благодаті апостольського приємства. Так створювалася паралельна УПЦ квазіцерква на Україні – «Київський патріархат».

Можна тепер цих «єпископів» без сану легалізовувати якими завгодно «Томосами» и державними законами, але благодаті від цього не додасться. Як в математиці: яке б ти число не множив  на нуль, в результаті все одно буде нуль. Тому зараз Помісні Православні Церкви одна за одною відмовляються визнавати священнослужителями цихх громадян на чолі з Єпіфанієм. Ніхто зі світових ієрархів, маючи чисту совість, не буде співслужити перед престолом Божим зі світськими людьми. Навіть якщо при цьому буде їм ідеологічно співчувати. Тим більше, що вступати в євхаристійне спілкування з «ПЦУ» просто духовно небезпечно, адже, відповідно до канонічних правил, маючи спілкування з відлученими сам підлягає відлученню.

– А як же сам Патріарх Варфоломій співслужив з людиною, що не має сану? Чи звершилось на тій літургії таїнство Святої Євхаристії?

– Ось так і співслужив. Не знаю, як йому було на душі на тій службі… Для ілюстрації цього абсурду я студентам Академії і семінарії пропоную уявити наступне. Якщо комусь із них, зі студентів, на найближчій недільній літургії я позичу своє вбрання, поставлю поруч з собою, і ми будемо разом «служити» – літургія здійсниться? Здійсниться, звичайно, адже здійснює її архієрей. Чи стане від цього служіння студент єпископом? Ні, звичайно, не стане. Як буде потім і мені, і йому відповідати за цю «службу» на Страшному Суді? Важко буде відповідати. Ось це ж саме було і в Стамбулі 6 січня.

– Владико, ви говорите, що священнослужитель, що знаходиться під забороною, не позбавляється благодаті здійснюваних таїнств. У той же час ієрархія УПЦ КП заснована позбавленими сану єпископами. Але існує думка, що благодать священства (єпископства) не змивається ніколи, як і благодать Хрещення. Якщо це так, то Філарет і Яків залишалися в 1992-му році законними, хоча і забороненими єпископами, а відтак і ієрархія, що пішла від них теж є законною і має апостольське приємство?

– Якби благодать священства не можна було б втратити, то ця логіка була б справедливою. Але це не так. Це обман. На відміну від благодаті Хрещення, священного сану можна позбутися. Причому раз і назавжди. Про це говорить вся збірка канонічних правил Православної Церкви. При цьому, один раз втративши священний сан, його більше ніколи не можна відновити або отримати заново. У Католицькій церкві вчення з цього питання є іншим, відмінним від православного. І іноді цю католицьку оману деякі намагаються в своїх інтересах видавати за православне вчення. Але це не так, це обман.

Хтось каже, що є історичні прецеденти, виключення з правил, коли Церква своїх священнослужителів відновлює у сані після його позбавлення, навіть посмертно. Але уявні виключення, по суті, не є ні винятками, ані порушеннями канонічних правил. У подібних випадках Церква визначає, що прийняте раніше рішення про позбавлення сану було помилковим, не врахувало виявлені пізніше обставин, чи було безпідставним, або з інших причин незаконним. А відтак, воно не мало і не має законної сили, священнослужитель був і залишається священнослужителем. Це свого роду духовна «реабілітація», визнання такого священика потерпілим незаслужено і відпочатку не позбавленого сану. Сан в такій ситуації не повертається, а констатується його наявність, визнається помилка судочинства. Таке, звісно, буває у дуже рідкісних випадках, при абсолютно очевидних і незаперечних підставах. При цьому таке рішення знаходиться у виключній компетенції тієї Церкви, яка позбавила священнослужителя сану.

У нашому ж випадку і Філарет і Яків були цілком обґрунтовано, законно і остаточно позбавленні священного сану своєю Матір’ю-Церквою, і Церква не має абсолютно ніяких підстав визнавати це позбавлення недійсним. Більше того, вони з цим не змирилися і влаштували колосальний церковний розкол. Вже після законного позбавлення їх сану вони почали створювати свою «ієрархію» УПЦ КП. У цій «ієрархії» відсутнє апостольське приємство, а відтак – і благодать. Це зрозуміло всьому православному світу, тому ніхто з ними співслужити не хоче.

– А як ж було при поверненні Руської Зарубіжної Церкви до складу Московського Патріархату? Хіба там не було аналогічної ситуації, коли всіх прийняли у священному сані? Цей приклад зараз люблять наводити представники «ПЦУ» у якості аргументу.

– Ситуація була зовсім іншою. І наші розкольники про це прекрасно знають, просто, як зазвичай, вводять людей в оману. За все буремне ХХ століття ніхто з ієрархів РПЦЗ не був позбавлений священного сану за розкол, а тим більше – відлучений від Церкви. З боку Московського Патріархату були зроблені лише дисциплінарні заходи впливу – заборони в священнослужінні, які, як ми говорили вище, не позбавляють священнослужителя ні благодаті сану, ані апостольського приємства. Навіть під час того розколу в деяких Помісних Церквах ієрархи РПЦЗ іноді приймалися і співслужили з місцевим духовенством. Ніхто ніколи не мав сумнівів щодо законності і благодатності їх хіротоній. Тому, коли прийшов час об’єднання, всі були визнані в сущому сані. Зовсім інша ситуація з «УПЦ КП – ПЦУ».

– Зрозуміло. Але як бути з тим, що в ПЦУ є два законно рукопокладених «ієрарха»?

– Дійсно, перехід митрополитів Симеона і Олександра до цієї структури ускладнив канонічне розуміння того, що відбувається. Раніше все було просто: ось чорне, а ось біле; тут є благодать таїнств, а тут немає. Тепер ситуацію всередині цього розколу можна назвати «гібридною».

– Поясніть, будь ласка, детальніше.

– Після відходу у розкол «УПЦ КП – ПЦУ» двох справжніх архієреїв і декількох десятків священиків з Української Православної Церкви, ці наші клірики автоматично підпали під заборону у священнослужінні від Священного Синоду УПЦ, або від своїх єпархіальних архієреїв. При цьому, як ми говорили вище, заборона в священнослужінні не позбавляє клірика благодаті священства, а лише забороняє йому що-небудь звершувати. Якщо з часом ті, хто пішов у розкол, будуть позбавлені сану, то все стане на свої логічні місця. А поки що, відповідно до православної еклезіології, таїнства їхніми руками звершуються. У тому числі таїнство хіротоній дияконів і священиків, які практикують ці митрополити під забороною. Виходить гібридна ситуація: серед безблагодатного поля подекуди відбуваються таїнства священнослужителями з апостольським приємством. І хоча відбуваються під забороною, але не позбавлені своєї законної дії.

– Як у такій ситуації розібратися, чи хрещена дитина, якщо її хрестили в ПЦУ? Також і з вінчаннями, відспівуванням покійних та іншим?

– Перш за все, хочу сказати, що комусь ці міркування про дії благодаті здадуться млявої схоластикою. Адже всі чули, що «Дух дихає, де хоче» (Ін. 3:8). Але насправді ці питання є життєвими і важливими для кожної окремої віруючої людини. Сам Господь, влаштовуючи Свій Новозавітний виноградник, затвердив у ньому огорожу і визначив правила життя Церкви. Через Собори апостолів і святителів людям була відкрита логіка устрою Церкви на землі, прописані закони і правила її життя. До сьогодні ми у Православній Церкві живемо у цій парадигмі, пізнаючи в духовному досвіді її істинність, переконуючись, що її Творець – Бог. Тому коли нам «православні протестанти» починають розповідати, що ми не маємо права визначати, де і як діяти Божій благодаті, що немає такого «пристрою», щоб благодать вимірювати, то ми прекрасно розуміємо для себе, що не ми, а Сам Господь визначив логіку дії Своєї благодатті серед людей для їх порятунку. Визначив і відкрив цю логіку в Церкві, встановивши законну ієрархію, канони і церковні правила. Не треба вважати себе розумнішими і милосерднішими за Бога. І «пристрої», щоб благодать вимірювати, є – це душі людські. Тому і пустують на звичайних службах міські храми ПЦУ, на відміну від наших храмів і монастирів. Порожні так само, як те було і при оновленцях у ХХ столітті. Тому там немає ченців і справжніх монастирів. Так що це не схоластика, а реальне духовне життя.

Що ж стосується «таїнств» ПЦУ, то тепер в кожному окремому випадку священику або єпископу нашої Церкви за необхідністю доводиться розбиратися: хто хрестив дитину, хто вінчав пару? хто висвячував клірика? чи заборонений у служінні митрополит (священик), а чи представник «старої гвардії» УПЦ КП? І в залежності від цього можна визначити, чи можливо вважати звершене таїнство законним. Так буде до тих пір, поки або заборонених кліриків не позбавлять остаточно сану, або допоки це питання не буде вирішено якось інакше Всеправославним консенсусом.

– Але колишні митрополити стверджують, що над ними тепер канонічно не владна Українська Православна Церква, їх не можна позбавити священного сану, адже напередодні лжесобору вони перейшли до юрисдикції Константинополя? І наводять відповідні листи Патріарха Варфоломія.

– Це все лжеканонічна еквілібристика. Ніякий клірик, а тим більше архієрей, ні до якої іншої юрисдикції перейти не може, якщо його не відпустила і не благословила на те його Церква, яка його висвятила. Це є аксіомою канонічного права, що була прийнята і затверджена на Вселенських Соборах. Її не може ні скасувати, ані переступити ні Патріарх Варфоломій, ні Верховна Рада у своїх законах, і ніхто інший. Юридично, як громадяни, вони вільні перейти куди завгодно, хоч в «Київський патріархат», хоч до Патріарха Варфоломія, хоч до уніатів, хоч до баптистів. Але канонічно, як православні архіреї, вони підвладні тільки своїй споконвічній Церкві. Так що, не дивлячись ні на які листи, митрополити Симеон і Олександр залишаються забороненими у служінні кліриками Української Православної Церкви, у якій вони брали отримали священний сан і яка має виключне право вирішувати їх подальшу канонічну долю.

– Тоді відразу виникає питання: чому ж тоді колишніх митрополитів і кліриків, що пішли в розкол, не позбавляють священного сану? І чи можна тепер молитися за них, виймати часточку на Проскомидії? Як їх називати, відповідно до старого сану?

– Почну з другого. Називати митрополитів і священиків, які пішли в розкол, поки потрібно як і раніше: митрополитами, протоієреями, ієреями – відповідно до їхнього сану, додаючи «заборонений у служінні». Адже вони не позбавлені своїх санів. Хоча позбавлені старих титулів з назвами міст, які тепер, відповідно, не згадуються. Молитися за них не тільки можна, але й потрібно. Це ж наші брати, хоча вони і заблукали. Особливо якщо хто знав такого священнослужителя особисто, у кого були якісь взаємини. Священний Синод Української Православної Церкви в грудні минулого року прямо закликав молитися за митрополитів і священиків, які перейшли у розкол.

Що стосується їхнього поминання за Проскомидією – є різні думки. Хтось вважає, що можна поминати таких кліриків за Проскомидією до тих пір, поки вони, не дай Боже, не будуть відлучені від Церкви. Хтось, навпаки, вважає, що поминати їх за Проскомидією вже зараз категорично не можна. Думаю, що в цьому питанні можна керуватися думкою святителя Симеона Солунського:

«Якщо хтось, хто впав у гріх, від нього відступити не хоче, той, як недостойний спілкування з Богом, гірший суд собі прийме від принесеної за нього жертви … Наскільки корисно тому, за кого приноситься ця жертва, коли він живе гідно християнському званню, настільки тяжко і шкідливо тому, хто, віддав себе гріховному життю, не дбає про гідне виправлення християнського звання».

Що ж стосується позбавлення сану цих кліриків, то це питання, я думаю, буде вирішуватися Церквою тоді, коли священноначалля побачить в цьому пастирську доцільність. Тобто тоді, напевно, коли шкода від їхньої поведінки для пастви, перевищить ймовірність їхнього швидкого покаяння і повернення до служіння в сущому сані.

З архієпископом Феодосієм (Снігірьовим)
бесідував диякон Сергій Герук 

2 квітня 2019 року

Переклад українською – ВЗЦЗ УПЦ

Просмотры (199)

Цей запис також доступний на: Russian